Інтерв’ю благочинного храмів Віньковецкого округу м/протоієрея Михайла Варахоби.
Храм – це те святе місце, в якому відбувається діалог з Богом, душевний дотик до святого.
На жаль, я не так часто відвідую церкву. Тому на сьогоднішній службі мене до глибини душі вразила щира молитва в Свято-Воскресінському храмі за здоров’я воїнів-віньківчан. Поряд зі мною на колінах молились матері, бабусі, сестри, по їхніх щоках котились сльози. Після закінчення служби усім стало легко і спокійно. Та чи все так спокійно на душі настоятеля церкви, отця Михаїла у такі трагічні та неспокійні для України часи? Тому то й вирішила взяти інтерв’ю у людини, яка на життя дивиться особливими очима, більше того, – очима Біблії. Простий хлопець з простої сім’ї лісоруба пас корови та вівці на полонинах, а тепер пасе Христове стадо. Ось і все. Переді мною стоїть людина з різними полярними поглядами: священик-пастир, священик-депутат, священик-будівельник, священик-педагог, священик-аскет і просто людина, до якої прислухаються – одні для заспокоєння душі, інші – за життєвими порадами, є й ті, хто в словах його хочуть знайти для себе втіху, а є і такі, що шукають злорадства.
– Прошу благословіння, отче Михайле, тому що питання хочу задати різного характеру, в тому числі і підступні. Декілька слів про себе, отче Михайле?
– На духовній стезі я з 1989 року, з 2006 – настоятель Свято-Воскресінського храму смт Віньківці, благочинний Віньковецького округу, депутат районної ради.
– Тяжко в теперішній час бути священиком?
– А кому зараз легко? Всім, хто чесно трудиться, важко, чесна людина викладається в два, а то й і в три рази більше, щоб чогось досягти. Шулерам і злодіям легко: обманув або вкрав не потрудившись – вже і має. Бути священиком – це не професія, це життя. Я вважаю: важко, але, як казав Ісус Христос, “на сіє пріідох”.
– Про Вас якраз і говорять, що Ви багато маєте: гроші, дім, шик-машини…
– Я дійсно багата людина. Тільки не тим, про що ви говорите і хтось говорить. У мене багато духовних чад та прихожан, у мене багато друзів, у мене скоро буде багато дітей-сиріт, і в мене є дуже-дуже багато гріхів, від яких я молитвою, щирим каяттям, добрими справами хочу позбутися. Вкладів або якихось заощаджень у мене немає, автомобіль, яким я користуюсь, – гуманітарна допомога з Німеччини – і він церковний, будинок, в якому живу – сирітський і також церковний (знаходиться в стадії оформлення). В ньому ми з матушкою займаємо всього дві кімнати, решта кімнат першого поверху – для персоналу, що має обслуговувати дітей-сиріт, другий, третій, четвертий поверхи – все для сиріт. Запрошую бажаючих подивитись, я нічого не приховую. А на те, що про мене говорять, звертаю особливу увагу і роблю висновки.
– Отче Михайле, які?
– Що треба дякувати Богу, за те, що допускає себе наслідувати. Господь був і є безгрішний, а про нього говорили, що їсть та п’є з грішниками, що блудниці кругом нього крутяться, сльозами ноги йому миють, волоссям витирають. Влада стверджувала, що він бунтар, а він воскрешав мертвих, годував голодних, лікував хворих, людям добро робив. Господь безгрішний і таке про нього говорили, а що я – я в гріхах народився і в гріхах живу, але людям вдячний за критику – це спонукає до ще більшого наслідування Бога. Але Бога не люблять через те, що він наполягає на дотриманні 10 заповідей, в яких основне місце займає заповідь “Не убий”. А люди що роблять? Ще в материнській утробі вбивають і виправдовуються, що це планування сім’ї. Задля того, щоб добре жити, людина знищує собі подібних. Я ці слова Божі та інші Заповіді доношу до людей, через це мене і осуджують. Але Господь казав: “Мене судили, і вас всіх, хто буде повторювати те, що я говорив, будуть судити, мене гнали і вас будуть гнати”. Людина хоче жити за принципом “Їж-пий, бо завтра помреш”, – Господь каже інакше.
– Отче Михайте, коли зайшла мова про заповідь Божу “Не вбивай” – як Ви ставитесь до того, що наші солдати, захищаючи територію України, також змушені вбивати ворогів?
– Я не хочу вдаватися до різних пояснень. Якщо президент введе військовий стан, я також піду захищати свою державу, свій народ, свою віру. Як я це буду робити – знаю я та Бог. Але згадайте Почаїв: кілька десятків монахів і 50-тисячне татарське військо – чим все скінчилось? Згадайте Покрову і Влахернську церкву – що там сталося, коли людям, окрім Бога, не було на кого надіятись? Згадайте німців під Москвою, коли до зубів оснащену армію противника наші солдати палицями виганяли з окопів та бліндажів. Згадайте Олександра Невського та його слова: “Бог не в силі, Бог в правді”. Народ без Бога є “толпа, глаголяща высоким слогом”. Ось вам моя відповідь.
– Отче Михайле, всі зараз надають допомогу нашим солдатам і збирають речі, продукти, церква в цій благодійній справі бере участь?
– Періодично я виголошую звернення до наших прихожан – про це всі знають. Але я думаю, що багатьох цікавить, чи я особисто беру в цьому участь? Всім, кого це дуже турбує, хочу заявити словами Господа, де він говорить: “Коли даєш милостиню, не труби перед собою про свою жертву, а давай так, щоб твоя права рука не знала, що робить ліва”. Тобто, про твою жертву повинен знати Бог і ти. Я дуже радий, що Господь дає мені можливість бути впевненим, що не одного солдата я врятував і рятую від смерті, декількох десятків – від голоду. Як я це роблю – знає Бог і я. А ті, що трублять перед собою про свою жертву, насправді нічого не дають особисто, а тільки хваляться чужими пожертвами і на площах та зібраннях самі себе хвалять. – Отче Михайле, у Вас дійсно незвичні відповіді на запитання, думки у Вас нестандартні, мислення якесь не таке, не боїтесь “сильних міра” цього. Вас звинувачують, що Ви відмовились освячувати пам’ятник Українським патріотам у Віньківцях.
– Давайте по порядку. Відповіді не мої, я їх беру з Євангелія, думки мої, я завжди думаю так, як я хочу, а не так, як хоче хтось, мислення моє нестандартне, бо я наслідую Ісуса Христа, “сильних міра сєго” не боюся, боюсь Бога і більше нікого, тому що Господь говорить: ” Не бійтеся тих, хто може вбити ваше тіло і більше зробити нічого не може, бійтеся того, хто по убієнії має владу над вашою душею”. Що ж до звинувачення про освячення, то хотів би сказати таке: за-прошували не тільки мене, наскільки мені відомо, був запрошений і ксьондз, але його, як і мене, не було через те, що як в церкві, так і в костелі, в час, на котрий організатори призначили освячення, відбувалось Богослужіння. Ні зі мною, ні з ксьондзом ніхто завчасно не домовлявся. Переносити Богослужіння по Уставу Православної Церкви я не маю права. Але скажіть, будь ласка, особисто ксьондзу чогось претензії не ставлять, так як мені. Дивно, чи не правда?
– Отче Михайле, за короткий час перебудовано та розписано храм, збудовано дзвіницю, трапезну, кухню, придбано нові дзвони, золоті куполи, кондиціонери, зроблено фасад, поміняно вікна, двері, опалення в храмі, облагороджено територію, квітники, дитячий майданчик, школу, сиротинець, дорогу, що веде через парк, гранітну огорожу. Отче Михайле, це великі кошти, хто за цим стоїть?
– Ви ще дуже багато не дорахували – ще в нас є чудовий хор, яким керує прекрасний регент, чудова духовна бібліотека, чудові викладачі Духовно-просвітницького центру, чудові прихожани, чудові, глибоко віруючі вчителі християнської етики, що викладають її в НВК, чудовий дитячий хормейстер, методист по християнській етиці, громадська організація, що опікується центром, волонтерська група, що опікується бідними, хворими, випускаємо газету “Православна Віньковеччина”, маємо друкарський верстат і багато чого іншого. Не кажу вже про те, скільки і куди ми возимо дітей, щороку по два, а то й по три рази. Нам допомагає Бог і всі християни, тому що всі ми разом звертаємось до Нього єдиними устами та єдиним серцем в щирій молитві, Бог нас чує і направляє до нас людей щирих, віруючих, які в усьому нам допомагають. Завітайте до храму, ви їх всіх побачите. А щодо кляуз, котрі на мене пишуть, то це все нормально, бо навіть між дванадцятьма апостолами був Іуда, а кругом мене більше.
– Духовно-просвітницький центр – це Ваша забаганка чи необхідність?
– Чесно кажучи, я навіть не знаю, що таке забаганка. Необхідність, так, – для суспільства, для нас з вами, для підростаючого покоління. В центрі ми формуємо світогляд дитини на вченні Христа та 10 Божих заповідей. Мені особисто віра в Бога та Церква, яку я відвідував з дитинства, не завадили облаштовуватись у житті, закінчити два учбові заклади, один з яких світський, інший – духовний.
– Отче Михайле, як Ви справляєтесь з депутатськими справами, як суміщаєте священство та політику і як, на Вашу думку, пройде цьогорічна виборча кампанія – які сили переможуть, чи кращим буде новий парламент в Україні?
– Дуже просто. Дякуючи депутатським повноваженням, маю можливість допомогти людям, сиротам та церкві. Виборча кампанія пройде гірше, ніж попередня, виграють ті, в кого буде граната в кишені. Парламент буде гіршим за попередній. На цю тему більше говорити не хочу, вже й так сказав багато. Хочу тільки завірити вас, що все буде саме так.
– Отче Михайле, Вас, Вашу церкву, і взагалі УПЦ, в якій Ви є священником, називають московською, звинувачують Вас в тому, що Ви “молитесь” московському патріарху на російській мові. І останнє: Ви є благочинним – що можете сказати про Ваших священиків і побажати читачам “Сільських новин”?
– Церква наша є Христова, тому Глава нашої Церкви є Христос. Вона є складовою Вселенської церкви, територіально знаходиться в Україні. Московському патріархату ми не підвладні, прикладом цьому є вибори нового предстоятеля Блаженнійшого Онуфрія.
Якби підкорялись, було б призначення, як в римокатоликів. Молимось Богу, а не патріарху, але молимось за нього, як за раба Божого. І якщо я щонеділі стаю на коліна перед Господом і молюсь за алкозалежних людей, безхатченків, вбивць, насильників, то невже я не можу молитись за патріарха? Він є моїм духовним отцем, а я його духовним чадом. Що ж до мови, молимось ми на церковнослов’янській мові, а не на російській, це легко порівняти. Про священиків можу сказати тільки хороше, але вони не є мої, вони Христові воїни. Читачам та своїм прихожанам, всім християнам і людям, що сповідують Божі чесноти та мораль, хочу побажати: скористайтесь швидкоплинним часом, бо він нас до смерті приближає, наші смуток та печалі, посивілі голови є вісником потойбічного світу. Наближається день Страшного суду Божого, а там – таємниці людські. Вони відкриються, книги совісті розкриються, тому примиріться з Богом, примиріться між собою раніше того страшного дня. Це моє побажання. Від автора. Ось так, ось такі погляди на життя священика, батька, громадянина. Захотілось також подивитись на життя отця Михайла зсередини. Живе батюшка скромно, невелика кімната 3/4 м. Проста, без килимів та гобеленів, скрізь ікони.
Священик хворіє цукровим діабетом, їсть тільки пісну їжу, рідко дозволяє собі м’ясо, алкоголь майже не вживає. Я дійсно задумалась: а для чого цьому уже немолодому, хворому священику все це потрібно? Сидів би тихо і молився. Відповідь прийшла сама, коли я побачила, як він дивиться кожній людині у вічі – щиро і відверто запрошуючи до покаяння та спасіння душі, і зрозуміла – він ні перед чим не зупиниться, бо в нього є ціль і мета – це проповідь і спасіння душ людських.
Бесіду ввела
Сніжана Плетеньова.
(переглянуто: 16)
